Бог з розпуки ридав, Бог стогнав від тяжкого безсилля:

– Яж вам землю найкращу, я хліб і до хліба вам дав.

Так чому ж ви поїли траву-лободу із бадиллям? 

Хто вас, діти мої, і за що так жорстоко скарав?

Всюди трупи лежать, а над ними пшеничне колосся... 

Цвинтар села ковта, вже нема ні собак, ні котів. 

Мати, з’ївши дитя, з голови вириває волосся. 

Бог побачив, жахнувся і в горі страшнім занімів. 

Реготав сатана, шаленів горбоносо-пейсатий – 

Бо ужинку такого не мав сто минулих віків. 

Танцювали чорти у пустих перекошених хатах,

Тільки вітер ридав над розп’яттям сумних димарів...

Володимир Горбатюк, 2005 р